Чаклунський обряд на цвинтарі: що бачила циганка за межею. Уривок з книги “Магікум”
Глави цієї книги засновані на реальних записах регресій, які проводилися протягом чотирьох років. Те, що люди бачили у станах між життями, виявилося пов’язаним з їхньою теперішньою долею. Авторка переробила ці дані в художню форму, зберігши головне — кожна дія має наслідки, і за кожну спробу змінити долю доводиться платити.
Розділ 1. Глава 3
-
Лялю! Іди до мамки! – Тена кричала на все горло.
До кімнати вбігла тоненька струнка молоденька циганка. За голосом своєї матері вона зрозуміла, що сьогодні «попався» хороший клієнт. Але коли побачила, що мати розспівує пісню і ходить по колу пританцьовуючи, стало ясно, що клієнт не просто хороший, а, як вони звикли таких називати – «шукар».
Мати глянула на Лялю, зібрала в жменю пальці, поцілувала їх і підняла вгору.
-
Барвало! Шукар! Ай, нане, ай, нане-нане… Скажи діду, що буде в нього ще кінь. Ах, яка я жінка! Ай нане.
-
Це який? Парубок молодий?
Мати похитала головою і продовжувала пританцьовувати.
До кімнати увійшов чоловік. Це його Тена називала дідом.
-
Це що таке? Що за шум? Це в кого тут хороша жінка?
-
У тебе, Міло. Це я — хороша жінка. Я говорила, що до холодів у тебе буде ще кінь? Говорила?
-
Так, говорила. Тихіше ви, баби, розійшлися. Де моя вечеря?
Старий циган сів за стіл. Подивився на свою дружину і подумав, що дружина в нього справді хороша. «Шукар». Але він це й без неї знав, тільки вголос мало говорив. Бабів балувати менше треба.
-
Буде тобі вечеря. Ляля, накривай на стіл.
Донька розчинила двері до сусідньої кімнати, і за пару хвилин стіл був накритий.
-
А ти, діду, їж, полеж трохи і відвезеш мене до Зари.
-
Знову на ніч дивлячись?
Мило опустив очі, засмутився, але вигляду не подав. «Краще б вона після вечері мені це сказала. Все зіпсувала. Тепер шматок у горло не полізе».
-
А це на ніч і роблять, – поставивши перед собою повну тарілку картоплі з м’ясом, продовжувала Тена. У неї ж апетит був добрий.
-
Добре, – буркнув Мило.
Більше від старого цигана не було чути ані звуку.
Був лише початок вересня, але вечори й ночі були вже холодними, зимними. Здавалося, що повітря мокре й крижане. Цей холод проникав до самих кісток, ставало моторошно, і всередині з’являлося тремтіння.
Тена з чоловіком вибралися на підводу й виїхали з двору. Ляля зачинила за ними ворота. Попереду знайома дорога. До кінця вулиці, потім направо і наступна вулиця до кінця, потім по краю селища. З одного боку хати, з іншого — гай, далі поле, а за полем пара хат і кладовище. Воно ж і потрібне було циганці. Вона змолоду звикла ходити на кладовище, коли стемніє.
Цвинтар був місцевий, усі одне одного знали в селищі, і пояснювати, що це таке дивне вона робить, їй не хотілося. Це дід так і не зміг звикнути, і щоразу залишався сидіти на підводі. Робив вигляд, що дрімає, а сам намацував під сорочкою іконку, хрестик і молився, молився.
Зовсім стемніло, і крізь хмари, що бігли в шаленій гонитві по небу, як ліхтар, з’являвся місяць, визирав і часом освітлював околицю. Дуже рідко крізь паркан кілками спалахували, але ненадовго, жовті віконця сільських хат, закидали своїми крихітними ручками пару теплих іскор і тут же згасали, і на їхнє місце швидко-швидко запливав, завалювався це моторошне крижане повітря. І коли він там, усередині, торкався живота своєю темною лапою, циган зіщулювався і смикав своїми старими руками хрест.
-
Приїхали, Міло. Чекай мене тут.
Тена злізла з підводи і прослизнула в діру в паркані. Хто і коли так вдало виламав прути залізного паркану саме в тому місці, де була могила Зари – бабки Тени, – невідомо. Але дуже зручно. Уночі в темряві йти через усе кладовище від воріт до цієї могили – був шлях не для слабкодухих. А так – дуже зручно.
Міло, як завжди, зіщулився і навіть не дивився в бік могил. Зрозуміло, що він не міг бачити, як циганка дістала зі своєї сумки фотографію красивої усміхненої дівчини, проткнула величезною «циганською» голкою фотографію в тому місці, де мало бути серце, усе це загорнула в пакет і закопала в землю над могилою. Тена схилилася і довго-довго щось читала.
То вона піднімала руки вгору, наче зверталася до когось на небі, то переходила на ледь чутний шепіт, поклавши долоні на землю. Зрештою, вона дістала зі своєї кишені дерев’яний саморобний хрестик і, перевернувши його, встромила в землю в тому місці, де була закопана фотографія.
-
Справу зроблено. На сьогодні — все, – пробубоніла циганка і рушила з місця.
Але коли вона стала роздивлятися навколо, вона не побачила діри в паркані, через яку вона прийшла. Спочатку вона подумала, що в темряві повернула не в той бік. Але підвода стояла прямо навпроти неї, а як до неї пройти, вона не знала. Діри не було. Мурашки пробігли по спині.
-
Міло! Міло!
Тена покликала чоловіка, але він як сидів, так і залишився сидіти. Навіть вухом не повів.
-
Міло!
Тена вчепилася за прути паркану і зрозуміла, що вона не пролізе нізащо крізь них. І не перелізе паркан зверху! Він вищий за неї. Але найголовніше, чоловік її не чув. А до нього було не більше десяти метрів!
За весь час її нічних походів на кладовище – це був найстрашніший. Навіть замолоду, коли її навчали ритуалів, і вона вперше була вночі на кладовищі, не було так страшно.
Раптом вона відчула, як навколо заскиглила земля і стали долинати стогони. Тена завмерла і стала прислухатися. Все було не так. Не так, як зазвичай. Не так, як має бути. І тут вона почула шиплячий низький ледь розрізнюваний звук голосу. Слова зливалися, і не було зрозуміло, що їй хочуть сказати.
Не сміючи обертатися, через плече Тена запитала:
-
Чого ти хочеш?
-
Поговорити.
Від страху циганка навіть не розмірковувала над тим, що їй кажуть. Вона сказала те, що спало їй на думку:
-
Мені ніколи, іншим разом, – тихо з острахом, все так само не обертаючись, прошепотіла Тена.
-
Знаю, що поспішаєш, та хіба я колись без потреби час гаяла?
-
Ні. Але тільки не зараз.
-
Не роби цього.
-
Ти хто? Що тобі потрібно? Мені йти треба, я поспішаю.
-
Сказано – зроблено, твій вибір, на мене не нарікай потім, – і циганка почула гучний звук, наче стара розвалена віконниця зачинилася з таким гуркотом, що луна рознеслася відлунням.
Серце в Тени калатало, у скронях стукало. Перед нею стояв її чоловік і трусив її за рукав:
-
Скільки можна тебе чекати? Ти що, заснула там?
Тена трималася за металеві прути огорожі, між якими була та сама діра-лаз.
Продовження далі…
Продовження книги ви можете знайти в розділі “Архів гіпнотерапевта”.
Про книгу та проєкт
В основу цієї книги покладено справжні матеріали з архіву сеансів гіпнозу. Їхнім автором був гіпнотизер-самоук, який працював у сімдесяті роки минулого століття. Його записи, яким уже понад двадцять п’ять років, випадково потрапили до рук дипломованого терапевта, що спеціалізується на прогресивному гіпнозі. Цікаво, що архів охоплював період у вісім років, тоді як у нашій країні подібні практики регресії в минулі життя почали застосовуватися набагато пізніше.
Архів опинився в терапевта завдяки дівчині, яка знайшла його в квартирі, отриманій у спадок. Разом із записами було виявлено записку, в якій говорилося, що той, кому дістанеться архів, повинен продовжити розпочату справу. За чотири роки було проведено понад сімдесят сеансів, під час яких люди занурювалися у свої минулі життя та в період між життями.
Результати цих сеансів виявилися разючими. З дозволу спадкоємиці всі записи були передані авторові. З’ясувалося, що життя людини підкоряється значно глибшим законам, ніж прийнято вважати. Кожен крок, кожне рішення вже записані, а все, що відбувається з нами, — лише один із можливих варіантів реальності.
Авторка переробила архівні записи на художній твір, доповнивши їх вигаданими персонажами та сюжетними лініями. При цьому сенс оригінальних подій, описаних в архіві, було повністю збережено.
“Перехрестя світів” стала першою книгою, з якої розпочалося зростання проєкту. Сьогодні проєкт являє собою аналітичну платформу, що працює на основі тисяч снів, їхніх реалізацій та виявлених зв’язків між символами й подіями в реальному житті.