Творіння у снах Або як з'являється творчість

Творіння у снах Або як з’являється творчість. (Від учасників проєкту…)

Добрий вечір! З того моменту, як я опинилася на цьому проєкті й зрозуміла, що сни можуть надати безпрецедентно неймовірний ресурс і можливості, саме у снах я стала «чути, бачити й знати» те, що раніше було ледь уловиме. Тобто, як і Самюель Колрідж, Джон Леннон, Менделєєв, Ейнштейн та багато інших, я стала отримувати зі свого підсвідомого те, чого хотіла нестерпно — це «створення, творіння». Тобто те, чого не було, але що прийшло «з мене», завдяки мені. Це і є «творіння».

Посилання на спеціальні установки для бачення снів і отримання інформації — наприкінці статті.

З вашого дозволу:) Творчість завдяки снам… вона народжується там…

Вірю

А мені байдуже на мої зморшки!
У тих зморшках життєвий досвід.
А ще є в очах іскринки —
Чиста серцем крізь біль і »кіпоть».
Ті іскринки — завзяття й честі,
Що так низько цінуються світом,
Тієї великої любові без лестощів,
Без користі й шаленства з »жиру»,
Тієї великої любові до життя,
Що дає мені сили й віру,
Бути хорошою матір’ю дітям,
Бути сестрою, дочкою… Вірю,
Не буває випадкової зустрічі.
Але буває правильний вибір.
Все залежить лише від людини,
Чи зробила вона з помилок висновок…

Увага! Якщо вам снилися незвичайні явища, незвикновенні містичні сни, НЛО і потім ви насправді переживали щось трансцендентне, пишіть у коментарях до цієї статті.

Надішлю вам посилання на такі випадки учасників нашого проєкту. Також посилання на статтю про контакти 5 ступеня та містичні сни й переживання після — буде нижче (реальні історії учасників проєкту Дослідження Сновидінь і підсвідомого)

Річка

Розкажи мені, річко,
Чому так безтурботно
Мчать води твої в океан?

Бурхливим життям гнаний,
Чистий душею і вразливий,
Мов шлях тобі Богом даний?

Грози, вихори чи холоди,
Льодом безмежним оточений,
Твій потік непохитний у путі?

Злитися в танці єдиним
З океаном рідним, —
Річка мовила, — Разом іти!

Уражений

Ти наче бурею гнаний,
Вриваючись у жіночі серця,
Печаль і біль нестримно
Приносиш у душі без кінця.

Холодним вітром руйнувань,
Багатою розкішшю керований,
Як на полях після битв
Переможним поглядом одержимий.

Страждання покинутих не зримі.
Прокляття, гіркота не чутні.
Ти бачиш життя своє красивим,
Не потрібної, до біса, доброти.

Дивишся на жінок ти грайливо.
Бездушно топчеш їхні мрії.
Є й серед них натовп гордовитих,
Все ж більше — внутрішньої краси!

Але ось особа, зовні непомітна,
Повна духовної краси,
Запалила іскрою самовідданою
Любові чистої як води!

Прекрасних почуттів переповнений,
Терзання, сором і страх.
Тепер ти ніжний і вразливий
В бездонних потонув очах.

Їй не потрібні багатства світу.
Вона живе весною дихаючи.
Вірші та проза нею рухають,
Природою світиться душа.

Ти плачеш, гіркоту проживаючи,
Печаль і біль зберігаючи.
Любов взаємності не знає,
Чиє серце билося, чорнячи.

На крилах вітру

Мені дуже хочеться часом
Здійматися як птах у небо,
Ширяти вільно над землею,
Літати швидше за вітер.

Вдалині від примарних вогнів,
Не обпалюючись серцем,
Торкатися сонячних променів,
Дихати зеленим лісом.

Піднявшись у хмарну далечінь,
Злітати за грозовою тучею,
Спуститися зливою в милий край,
Змахнувши стрілою могутньою.

Купаючись у сонячному дощі,
Зловити річкові бризки.
Я далекій усміхнуся зірці,
Пославши їй таємницю думки.

І я б не сперечалася з долею,
Зберігаючи загадку цю,
Що людям хочеться часом
Літати на крилах вітру.

Любов зі сну

Ти прийшов до мене зі сну,
Мовчки усміхаючись.
Я була трохи сумна,
Розуміючи — прокидаюся.

Обличчя твоє перед очима.
Пам’ятаю кожну рису.
Таємно призначаючи зустріч,
Серцем я до тебе йду.

Світлий день уже тьмяніє.
Білий сніг кружляє.
Образ твій у душі плекаючи,
Ніч до себе манить.

Загорілися зірки в небі.
Стихло все навколо.
Ти прийдеш до мене, я вірю,
Милий серцю друже!

Зірка

Я дивлюся втомлено в небо —
Підморгнула мені зірка.
Я у відповідь їй усміхнулася,
Неначе так було завжди.

Ніжно змахнувши крилом,
Ніч відкрила шлях небесний.
Я помчала в край чудесний,
Скинувши думки про все.

Вітер, волосся пестячи,
Вказав куди йти.
А я йшла, сама не знаючи,
Що ж чекає мене в путі.

Міста зникли геть.
Рай відкрився переді мною.
Місячне світло, вирішивши допомогти,
Мчало мене своєю рікою.

У казку незайманої природи
Привела доля мене.
Я відкрилася їй душею
І вона взяла мене.

Я вдихала на повні груди
Дивовижне повітря солодких мрій.
Я купалася в чистому морі,
Не стримуючи сліз.

Береги чудових квітів
Відкривалися моїм поглядам.
Заломлювалося світло від гір,
В такт дихання їм вторячи.

Ліс дурманив, птахи співали.
Сонця промінчики блищали.
Бризки в повітрі дзвеніли…
Міріади зірок летіли.

Зірки закружляли в танці,
Забираючи мене додому.
Серце плакало від щастя,
Показавши мені світ інший.

Весняні мрії

Зима, зітхаючи на повні груди,
Здає весні свої права
І зграї птахів веселою треллю,
Дзвенять, злітаючи в хмари.

Ще вчора хуртовина кружляла,
Танцюючи снігову заметіль.
А в місячнім світлі все іскрилось,
Огорнувши сріблом постіль.

Вітрами сильними оточений,
Сліпучим сонцем опоєний,
Весь ліс стояв неначе остужений,
Мрією весняною оп’янілий.

Сніжинки іскрами сяяли
В морознім сонячнім краю
І зимушка попрощалася з нами,
Вуаль розкинувши свою.

Струмки повсюди задзвеніли.
Дерева скинули сніги.
Бурульки з даху полетіли
Капелиною яскравіш від янтарю.

Вся зелень налилася фарбою,
Пахощами квітів,
Земля дихала повною страстю,
Прийнявши весняну любов.

Гроза

Небо хмуриться хмарою димчастою,
Простилається стрічкою вдаль.
Збирається грізно вийняти меч,
Розсікаючи стрілами край.

Зашумів дощ, побіг струмком,
Непроглядною стіною став.
Заграв у барабани пісню грім,
Землю гуркотом закидав.

Ось і стихло все. Задихало все.
Сонце іскрами в калюжах кружляючи,
Птахом золотим, раптом змахнувши крилом,
Огорнуло землю поспішаючи.

Вітер дрімає в довгих косах верб
І пливуть кораблі-хмари.
Засинає день. Показавши свою тінь,
На небо виходить місяць.

Мамі

Не ховай свою усмішку, мамо,
І очі втомлені не пряч.
Хай зморшки з’явилися рано,
Та не впала духом твоя стать.

Не журись за роками прожитими,
Не журись за нездійсненними мріями.
На шляху чимало бід розмитих.
Більше щастя в малих радощах

І йдучи по обраній дорозі,
Ти не бійся подивитися назад.
Тільки так підуть твої тривоги,
Життя налаштується на новий лад!

Заблищать діамантом твої сльози,
Потечуть струмками по щоках.
Усміхнешся мило своїм мріям
І повернешся до життєвих справ.

Також будеш сильною, чуйною, ніжною,
Материнським почуттям охороняючи дім.
Ти направиш нас на шлях вміло,
Дозволяючи зробити вибір в тім.

Не знайдеться кращого слова »»Мама»!
І тут більше нічого сказати.
Спасибі те, що ти, рідна, з нами
Будеш життєво нас утверджувати!

Моїм синам

Сонце ранку торкнулося променями,
Заблищало на рум’яній щоці,
Заграло з його волоссям,
Зісковзнуло по тілу до руки.

Ти стиснеш у кулачок свою ручку,
Привітавшись із теплим променем.
А другою — обіймаєш іграшку,
Схиливши голову на плече.

Відкриваючи гарненькі оченята,
Усміхнешся, побачивши мене.
День подарує нові казки.
З добрим ранком, синочку, тебе!

Залетів жваво вітер у віконце,
Літачок паперовий підняв.
Полетів, пограв з ним трошки
І тобі його в ручки віддав.

Сонце фарбами день прикрашає.
Птахи весело пісні співають,
З новим ранком тебе вітають!
Щастя, радість тебе знову чекають!

Шепіт любові

Ти прийшов у моє життя випадково,
Легким вітром навіяв любов.
Б’ється серце моє відчайдушно,
Розганяючи по жилах кров.

Я чекала тебе, милий, жаданий мій!
Я чекала лише тебе одного!
Цей ніжний погляд смарагдових вод!
Ці алі губи його!

Голос оксамитовий ллється піснею,
Солодким запахом дивних мрій.
Довгоочікуваний мій! Ти спасіння
У світі пролитих мною сліз.

Я торкнуся тебе теплим диханням,
Утону в морі почуттів твоїх.
Розгоряться серця жарким полум’ям,
Палкою пристрастю для нас двох.

Руки лагідно стиснули в обіймах,
У поцілунку губи злилися.
Ніжний мій! Це голос визнання —
Наші долі в одну сплелися!

Вітер тріпає трохи наше волосся.
Листя жовте кинулося в танок.
Любов шепоче тихим нам голосом,
Зірки з неба зриваючи для нас.

моєму чоловікові (на даний момент колишньому)

Мости річкові

Чому ж так відбувається,
Нас доля з тобою розводить,
Як розводять річкові мости?
Знову повз проходиш ти…

Лід скував річкові простори.
Сніг і хуртовина кружляють удвох.
Лиш місяць самотньо ходить,
Мовчазно сумуючи за ним.

Місяць шукає свою подругу,
Але їм зустрітися не судилося.
Рік за роком ходять по колу,
Але за них уже все вирішено.

Щодня я чекаю з нетерпінням,
Щоб побачити знову твій погляд.
Серце завмерло від збентеження,
Відповідаю тобі не до ладу…

Вітер жене снігові хмари
І все голосніше стогне завірюха.
Зима злиться. І злиться все дужче,
Але весна на порозі тепер.

Розквітнуть сади молоді,
Не залишать від снігу сліду.
Нехай розводять мости річкові,
Наше щастя з тобою назавжди!

Вічне щастя

Чому ти, щастя, таке недовговічне?
Лиш з’явишся — тут же мчиш геть?
Може в чім я перед тобою винна?
Я знайду причину — без тебе несила…

Може, я тебе не розгледіла?
Може, поруч ти завжди зі мною?
В радості дітей, здоров’ї та усмішках?
В щебетанні пташок ранньою весною?

В тихім дощику осінньою порою?
В студі крижаній чи влітку днині?
Я стою, як є перед тобою,
За соромлячись власної вини…

Мій шлях

Мені страшно від самої лише думки,
Що я не знаю, як мені далі бути?
Великі хмари надо мною нависли,
Великі хвилі не дають мені плисти.

Форум снов - обсуждение онлайн

Практика осознанных сновидений В нашем канале Телеграм

Развить свои сверхспособности

Зімкнулося небо, гучно грози вивергаючи,
Морська безодня глибше поглинає плоть.
Але я борюся, ті хвилі розбиваючи,
Борюся з тим болем, що стиснув груди!

Іду на дно, руками до неба простягаючи,
Заплющивши очі, щоб пам’ятати сонця промінь.
Молю долю, саму себе рятуючи,
Бреду по дну, безвільно обравши шлях.

Безмовна тиха морська глибина,
Спокій у душі й серці відновлюючи.
Далекий мій шлях, і я іду одна,
Все тихіше біль тут відчуваючи.

Але я поспішаю, поспішаю на берег той,
Любов іскрою серце випікає.
Поспішаю туди, де син мене мій чекає!
Туди, де життя мирське тече!

Лише там тепло рідних сердець
І розуміння пекучого болю й печалі,
Що стане легше нам без сліз
Прийняти все те, що обирали!
(11 липня 2008 р.)

Красуня ріка — Волга

Я милуюся тобою, Волго!
Ах, як дивен річковий прибій!
Я стою зачаровано, довго,
На душі запанував спокій.

Вода м’яко ноги пестить,
Солодкою піснею серце томлячи,
Ніжним сплеском мене розчулює,
Плисти в річкові простори манячи.

Ти дозволь мені тобою захоплюватися,
На твоєму березі бродити,
Лише твоєю красою насолоджуватися,
Безтурботні хвилі любити!

Твої води прозорі й чисті!
У відображенні погляд свій ловлю.
Сонце блиском сяє променистим,
Посилаючи привіт кораблю.

Снігова королева

Прохолода осені шепотіла:
»Весною зустрінемося ми знов».
Холодна зима настала,
Змітаючи на шляху любов.

І завірюха зажурливо співала,
Кидаючи крижаний оскал.
Любов вугіллям у серці тліла
Серед самотності дзеркал.

Його любов зникла вночі,
Мою поховавши у льодах.
Згас вогонь. Розсипаний, кинутий
Замерзлими уламками в сльозах.

Скувало серце, кров заледеніла.
Вже немає болю й туги.
Снігова тепер я королева!
Снігами заметаю всі шляхи.

Вогник у хаті

У моєму домі затишно й тепло,
Сонце у вікнах золотом сяє
І навіть у куточках його світло,
Темне нещадно виганяє!

Ти прокинься, прошу, моя душе!
У двері вже давно стукає літо!
Але мороз крокує не спіша,
Мій заклик залишивши без відповіді.

Вкрилася інеєм ріка,
Стали молочними потоки крові.
Сизі пливуть і хмари,
Затуманивши думки про любов.

Холодом блищать мої очі
І душа все більше холоне.
Почуттів колишніх зблікли образи,
У пам’яті майже не спливаючи.

Розум ясний, але в душі туга
І печаль великою тучею ходить.
Всюди мерзлота, але немає піску,
Морського берега де даль веде.

Лише на серці ще теплиться мрія,
Немов вогник у хаті далекій,
У тих лісах по груди засніжені місця,
Але вабить і вночі він глибокій.

Стара скрипуча хвіртка

Стара скрипуча хвіртка —
У дім рідний прохід.
Здавна ти прочинена,
Ведуча в улюблений город.

У пам’яті зберігаю спогади
Дитя̂нства і маминих турбот,
Ніжних рук і очей визнання,
Бережу за роком рік.

Заросла давно стежинка,
Проржавіли петлі.
Тільки мамина усмішка
Все на світі стерпить.

І зараз, напевно,
Стоячи біля віконця,
Дітей чекаєш повернення,
Дивлячись на доріжку.

У небі мчаться хмари,
Немає повороту їм поки.
Океани, міста —
Відстань у роки.

Листи, телефонні дзвінки,
Розмови на короткі хвилини,
Не врятують нас од туги,
Знаходячи немислимі пута.

Життя мчиться ураганом
У морі обставин.
Ми приїдемо до тебе, мамо!
І без відкладань!

Мчуся по рівній я дорозі

Мчуся по рівній я дорозі
На машині легковій
І відходять вдаль тривоги,
Я на чистій бруківці!

Повітря жваво розсікаю,
Повз ліс проїжджаю.
Листя весело лякаю,
Позаду розсипом кидаю.

Ти прости, я як дитина —
Рада кожному я дню!
Я кричу тобі навздогін:
»Милий, я тебе люблю!»

Життя красиве й прекрасне
І вирує воно рікою!
І нехай грози в нім небезпечні,
Не розлучать нас з тобою!

Мчимося разом по дорозі
На машині легковій
І відходять вдаль тривоги —
Ми на чистій бруківці!

Маркізка

(Написано мною у віці 12 років — не судіть строго)
Наш Маркізка просто клас!
Дуже любить він усіх нас!
Він має свій прикид,
І вухами ворушить.
Любить також він поїсти,
Хоч у шлунку місця нема.
А часом ночами
Не дає поспати він нам:
Бігає і стрибає, повзає, нявчить,
Неначе пісню вчить.
Награвшись, солодко спить,
Позіхає і сопе.
Вранці вийде погуляти
Ясне сонечко зустрічати.
І почне він свій похід
Від воріт і до воріт.
Ось летить велика муха:
Ой, бельбас, залізла у вухо!
Підповзе тихесенько до дрімаючого пса,
Стукне лапою по носі й біжить до господині.
Довго нема Маркіза в домі —
Він давно вже спить у соломі.
Пролетіла мимо муха,
Але не зачепить вона вуха.
Знає муха те, що він
Поринув у солодкий сон.
Тепленьке сонечко обігріло землю.
Маленький Маркізка з вітерецьом дрімає.
На руки візьму кошеня,
Помилуюся ним тихенько.
Я його не потурбую,
На подушці спати покладу.
Розумницею, кицю,
Будь завжди, Маркізко!.

Не грози природі!

Я ходжу по бережку.
Рибки в річці плескаються.
Добре мені, не збрешу,
Біди лише видніються.

Зібралися раптом хмари в ряд
І дощем полить хочуть.
Погрозила їм я хмуро —
Небо блискавку стрельнуло.

Погрозила я повторно —
Небо грохнуло довольно,
І, розкотисто сміючись,
Дощ пустило в дикий танок.

Хвилі на берег кидало,
Щоки мені піском кусало,
Вітром у спину все штовхало
І навздогін реготало:

Ти біжи, біжи скоріше,
Не грози природі!
Іль отримаєш ти по шиї
І по наглій морді!

Заглянути в пекло. Маленький пролог виданого роману

Наталі Берсергер Лаврентьєва

Шлях здавався нескінченним. На освітленій трасі Алена ще якось трималася, намагаючись зосередитися на дорозі, але з’їхавши в темряву — де світло фар зустрічних машин мимоволі змушувало мружитися — очі злипалися все більше й більше, затягуючи в сонне царство… Машину різко вивернуло вліво. У Алени сон як рукою зняло – вчепилася в кермо, вся в поту й з широко розплющеними очима, зменшила швидкість і на узбіччі зупинила машину.
— Ти що спиш?
Вона обернулася на переляканий голос і побачила вибалушені очі та зблідле обличчя Олексія. Так, навіть у темряві це було чітко видно.
— Ти що, хочеш нас убити? – загорлав він.
— А? – перебуваючи в стані шоку, Алена переводила погляд то на Олексія, то на кермо і тільки зараз помітила пальці Олексія, заціпенілі на кермі. – О-о-ой, — видихнула вона. Тіло трясло зсередини. Обливаючись гарячим потом, вона насилу відпустила кермо і витерла руками обличчя. Навіть волосся мокре. – Боже!..
— Боже?! – зло повторив Олексій. — Який, до біса, Боже! Ідіотка! Божевільна!
Алена остовпіла від таких слів і голосно випалила:
— Слухай, забирайся-но звідси! Нав’язався на мою голову. Та ти ноги мені цілувати повинен за те, що я везу тебе до твоєї ненормальної! Забирай свої манатки і забирайся!
Олексій відстебнув ремінь безпеки, взяв із заднього сидіння сумку.
Алена тільки почула слабкий ляскіт, ніби відкрилася кришка банки.
Він затиснув їй рот і ніс вологою ганчіркою. Вона намагалася прибрати його руку, мимоволі вдихаючи різкі, солодкуваті пари…
Все кудись попливло, стало байдужим, потопаючи в пітьмі…

Підноготна. Пролог другого окремого роману
Наталі Берсергер Лаврентьєва
м. Казань

В’їжджаючи на продбазу, Альона пригальмувала біля охоронця – той дав знак зупинитися. Опустивши скло, Альона невдоволено запитала:
— Якісь проблеми?
Обпершись на дверцята автомобіля, щуплий Аркаша засунув голову в салон її авто й уїдливо зиркнув оченятами.
— Здрастуйте, — мовив він і прицмокнув.
Від охоронця йшов нестерпний різкий запах з рота, наче це був не рот, а смітник. Фу! Ледве очі не засльозилися — довелося відчинити всі вікна.
— Швидше можна? – грубо кинула Альона.
– А ви що, поспішаєте? – уїдливий тон Аркаші дратував її не менше за сморід.
— Ідіотське питання. Я на роботу приїхала!
— На роботу… Просто ви з вашим директором учора до ночі тут затрималися. – Аркаша масно всміхнувся: — Я думав, що вам дадуть відгул. — З найпершої зустрічі блакитні очі та струнка фігура Альони справили на нього незабутнє враження, і він усіма силами намагався дати їй це зрозуміти, але вона повністю його ігнорувала. Однак він не залишав надії.
— А я думаю, що вам пора на своє робоче місце! – відповіла Альона і натиснула на газ: машина злегка рушила — охоронець злякано смикнувся назад, висмикнувши свою непомірно цікаву голову.
Під’їхавши до довгої одноповерхової будівлі, вона звично припаркувалася під вікнами приймальні. Над входом красувалася вивіска «Світ салатів». Альона піднялася сходинками й увійшла в прохолодний коридор, з іншого кінця якого долинали звуки роботи, що кипіла на повну. Аромат свіжої випічки паморочив голову. А які салати тут готували!

Проковтнувши слину, Альона відчинила ключем приймальню. Увійшла, кинула сумочку на стіл і попрямувала до кабінету директора — Максим Вікторович Салтов, якого за очі колектив називав Салатом, велів їй завжди зранку провітрювати його кабінет.

Що ж, треба то треба.

Салат — п’ятдесятилітній пузатий мужичок, що зачісував три волосинки на середину лисини, був людиною з важким характером. Сварливий самодур доводив своїх працівників до сліз. Але ніхто не поспішав звільнятися, бо зарплату, причому добру зарплату — він виплачував справно, а в кінці року ще й видавав невелику премію.
Повітря в кабінеті було застояне. Пахло тютюновим димом. Розчинивши кватирки, Альона зайшла в кімнату відпочинку боса.
— Хоч сокиру вішай! Невже складно було відразу відчинити вікно?! – бурмочучи, вона підняла жалюзі. Відчинивши стулку повністю, глибоко вдихнула свіжого повітря. Повертаючись до виходу, глянула на стіл, що стояв у кутку, й охнула.
— Ну, треба ж так насвинячити!

Недопалки в червоній губній помаді валялися навколо переповненої попільнички. Пляшки з-під шампанського та горілки, брудні тарілки з залишками їжі, келих зі слідами все тієї ж помади, чарка…
Альона зморщилася й обурено зітхнувши, вперла руки в боки.

Прибиральниця тітка Клава завжди приходила рано, щоб устигнути прибрати в кабінеті в директора до його приходу. Вона, як і більшість працівників, воліла якомога менше потрапляти йому на очі. Альона шкодувала добродушну пухкеньку тітку Клаву, що мучилася цілим набором недуг. Однак не пам’ятала жодного дня, щоб та запізнювалася, і дуже сподівалася, що з літньою жінкою нічого не сталося.

Розуміючи, що все це неподобство зі столу краще якнайшвидше прибрати, аби уникнути гніву керівника на всіх і вся, Альона повернула голову в бік дверей, що вели до вбиральні. І тут краєм погляду зачепилася за щось, що лежало на дивані. Подивилася й скрикнула від несподіванки – на дивані лежав не хто інший, як Салат. Склалося враження, що він заснув сидячи, бо ноги його були на підлозі.

«Видать, міцно вчора погуляв». Альона хмикнула й підійшла до сплячого боса. Фу, треба ж було так нажертися, що весь рот забруднив!.. Вино, чи що, повз рот проніс?

Злегка нахилилася й прислухалася, намагаючись уловити його дихання. За час роботи на фірмі секретарем їй траплялося бачити сплячого тут Салата. І при цьому він зазвичай хропів. Зараз же спав підозріло тихо.
Велика смарагдова муха хвацько спікірувала Салату на обличчя.

Неначе збираючись зробити капость, потерла лапки. Змахуючи комаху, Альона зачепила щоку боса й у страху відсахнулася – щока його була неприродно твердою й дуже холодною.

Серце шалено закалатало. Тремтячи, Альона стала задкувати. Наткнувшись на стіл, скрикнула й вибігла з кімнати…
(поки чорновий варіант)

Відірвалася… вибачте!)

Це не все, але, напевно, й так переборщила…
Було написано в різні періоди мого життя. Є й сируваті вірші, і жартівливі, і далеко не жартівливі, але писалося все на одному подиху.
Вибачте, що багато…

Посилання на статтю про контакти 5 ступеня буде нижче (реальні історії учасників проєкту Дослідження Сновидінь і підсвідомості – тут)