Угода з артефактом: як Лешка шукав дівчину в світлій сукні
Ця частина книги розповідає про пошук, який неможливо пояснити логікою. В основі сюжету — реальна історія людини, яка відчувала, що десь є Вона, але не могла знайти. Це відчуття, яке неможливо передати словами, стало відправною точкою для цілого дослідження. Пізніше на основі цих переживань авторка створила методику роботи зі снами та підсвідомістю.
Розділ 2. Глава 1
— Ти чого?
— Зачекай, не заважай ти мені!
Шурик слухняно втупився в Олексія в надії, що той пояснить, нарешті, чому вони стоять уже більше п’ятнадцяти хвилин на носі прогулянкового катера, і не тільки не приєднуються до загальних веселощів, а й не можуть навіть відійти на крок від бортика.
А компанія на катері була дійсно веселою. Молодь святкувала складання сесії, і натягнуті до межі нерви останніх днів розслабилися до повного безпределу. А що робити? Треба ж було відновити рівновагу! Привід був. Можливість була. Вперед! Гуляй, молодосте! Коли ще таке повториться? Правильно, таке ніколи!
Молода кров, блиск в очах, і все майбутнє попереду! І серед них немає жодної душі, яка не вірила б, що це майбутнє прекрасне! Ця енергія нестримних веселощів перетікала в кожного, хто опинився поруч. І поруч опинився Шурик. Він крутився ногами в такт музиці й весь час косився в бік бару.
— Лешко! Ходімо! — знову заскиглив Шурик.
— Ти йди.
— Та що ти там побачив? Чого ми стільки тут стоїмо? Ти хоч поясни!
— Бачиш, там дівчину?
— Де? — примружив очі Шурик. — Ти що, здурів? У тебе знову видіння починаються?!
Олексій розвернувся до Шурика і уважно на нього подивився.
— Зрозуміло! Це в тебе видіння починаються! Ти вже сьогодні не пий, а то вечір швидко закінчиться.
— Та до чого тут: не пий? Ми на катері, попереду вода, з усіх боків вода. Е-е-е… Яка дівчина! Льоха! Ти знову за своє!
— Та йди ти! Іди ось…, танцюй!
Шурик гучно видихнув і закрив рукою обличчя.
— Гаразд! Ти тут помрій, а я в бар і назад. Тобі принести чогось?
— Ні, дякую.
— Ось правильно! Скільки можна тут стирчати? — пробубонів про себе Шурик. — Зрештою! Піду ще погріюся коньячком і познайомлюся з дівчиною в червоній кофтинці. Я бачив, як вона на мене дивилася.
Він попрямував у бік бару за четвертою порцією того самого коньячку, щоб на четвертий раз все-таки зігрітися, і вже не лише бубонів собі під ніс, а й думав повільно. Але про дівчину в червоній кофтинці не забував ні на хвилину.
А тим часом Олексій ні на хвилину не зводив очей з другого катера. Він ішов паралельно, але трохи попереду «Аврори», на якій розташувалася вся студентська братія з друзями Олексія і Шурика, що приєдналися до них — випадковими попутниками, для яких це була всього лише чергова п’ятниця-пустунка, і йти додому в холостяцькі барлоги ні одному, ні другому не хотілося.
На палубі лівого борту прогулянкового катера із застарілою, але казковою назвою «Чарівниця» справді стояла цілком чарівна дівчина. Вона так само віддалилася від галасливого застілля, яке відбувалося в кают-компанії, і, пильно дивлячись на воду, думала про щось своє. Довге русяве волосся летіло за вітром разом із молочним шовком сукні. А сама дівчина, жодного разу не ворухнувшись, не зводила очей з води. Думки її були десь дуже-дуже далеко.
— Усе-таки це вона, — міркував про себе Олексій. — І волосся, і зріст, і фігура. І манера тримати так голову, ніби вона прислухається…
І несподівано для самого себе він загорлав, що було сили:
— Дівчино! Дівчино!
Але його не почула не тільки дівчина, а й присутні з «Аврори». Шум, гамір, музика й сміх уже давно переросли в рокіт, перебити який міг звук потужніший, ніж Лешків крик.
Невдовзі стали видні вогні берегового причалу, і Олексій кинувся до виходу нижньої палуби, щоб хоч на причалі наздогнати дівчину. Натовп, крізь який Олексій пробирався, стиснув його зусібіч своїми молодими, розгарячілими в танці тілами. Краєм ока він побачив, як Шурик обійняв ззаду довгоногу дівчисько, і в такт із нею та з музикою буквально злився в танці з усім натовпом.
Лешка вилетів на нижню палубу і прилаштувався за боцманом на вихід.
— Ти що, чергу зайняв? — прохрипів боцман у прокурені вуса і сипло засміявся.
— Що?
— Так ніхто крім тебе сходити не збирається. Може, ще кружечок зробити?
— Ні, ні, — запротестував Лешка. — Усі хочуть на вихід! У них кафе на набережній замовлене, — придумав він на ходу.
— Та чого ти так хвилюєшся?! Я пожартував. Не хочеш зізнатися, що закачало. Ги-ги…
Боцман відвернувся, і Льошка побачив, як затремтіла його широчезна спина від сміху.
— Нехай думає, що хоче про мене. Аби швидше пришвартовується.
Форум снов - обсуждение онлайн
Практика осознанных сновидений В нашем канале Телеграм
Развить свои сверхспособности
«Чарівниця» вже причалила, але пасажири не виходили. Льошка розумів, що поки всі вийдуть, поки будуть іти по набережній, а вона велика, у нього є час, щоб наздогнати дівчину.
Нарешті шинами на бортах «Аврора» стала легкими поштовхами битися об причал і, з першої спроби вмілими й обізнаними у своїй справі руками боцмана, була пришвартована.
Перша компанія, що відкололася від загальних веселощів, уже налягала на плечі Олексію, і коли трап було викинуто, Олексія видавило на причал цією самою компанією.
Усе б нічого, але в той самий момент він почув знайомий голос:
— Льоха! Друже! Ти куди? А я? Візьми мене з собою… Нас. Нас із собою.
Це був Шурик. Він висів на плечі тієї самої довгоногої дівчини в червоній кофтині, намагався виразно махати рукою і на все горло продовжував горлати Льошці. І що найгірше, Шурик на цей момент навіть не покинув верхню палубу.
Льошка заметався. Він вискочив на набережну, щоб роздивитися людей з «Чарівниці». Були сутінки, зажерлися сотні ліхтарів. Усе змінилося: форми, колір. Усе змішалося. Люди з катера й люди з набережної. Він метнувся знову до причалу «Аврори». Шурик так само бовтався на плечі дівчини і не зрушив з місця.
— Шурко! Іди на вихід.
— Я йду! Я з тобою. Ми з тобою, — указав він на супутницю і знову почав махати рукою.
Олексій підійшов ближче до краю причалу і крикнув:
— Дівчино!
Подруга Шурика нахилилася вниз:
— Так!?
«Слава Богу!» — подумав Льошка. — «Дівчина, на відміну від Шурки, здається, все гаразд».
— Дівчино, спускайтеся вниз і зачекайте на мене. Добре?
— Гаразд! Але він важкий.
— Потерпіть, добре?
— Гаразд!
— Гаразд, то й гаразд.
І Олексій знову, що було сил, побіг на набережну з причалу.
Люду прибуло. Компанії, парочки, як їх багато!
— Світла сукня… Світла сукня? Де ж її взяти? Де ж її взяти?! — бубонів він про себе.
Льошка біг і заглядав, кому через плече, кому прямо в обличчя. Його незнайомки не було. Раптом, попереду метрів за сто майнуло, як йому здалося, те саме світле плаття. Дівчина йшла одна. Пара кроків і вона різко повернула за ріг.
Треба було бігти і бігти дуже швидко. Ці старовинні вулички, бруковані, вузькі з безліччю провулків, двориків, які ведуть у найнесподіваніші місця, а то й за пару метрів закінчуються глухим кутом, могли взяти та й обдурити! Забігши за ріг, Льошка так само, як і хвилину тому, побачив майнувше попереду світле плаття, що зникло за стіною похмурого темного триповерхового будинку на перехресті.
Все: і вулиця, і будинки, і сутінки, що наповзали на місто, — пролітали повз, крім одного. І це було світле плаття.
Лешка мчав стрімголов. Зробивши черговий поворот, він побачив, як далеко попереду дівчина сідає в автомобіль і, різко зриваючись з місця, від’їжджає.
— Як у поганому кіно! Ну… хто… так їздить?! — ледве вимовляючи через задишку, пробурмотів він. — Що за день?
Тут увесь навколишній простір поплив повз. Спершу в один бік, потім в інший. Чи то відсутність орієнтира, а саме білої сукні, так дезорієнтувала Олексія. Чи то фізичне навантаження далося взнаки. Тільки вся ця картина зупинилася й зависла перед очима, і незрозуміло яким чином із пам’яті виринув запах, якого він раніше ніколи не відчував, а тепер не лише згадав його, а й те, що все це раніше з ним уже відбувалося.
І набережна, і дівчина, і ця світла сукня, і цей запах, який він відчуває вперше, але який був таким знайомим, і пов’язував його з кимось або чимось дуже важливим у його житті. Він згадав усе це!
— Дежа вю. Ох ти! Тепер і я знаю, що це! — ледве переводячи подих, вимовив Лешка.
Потім він підійшов до стіни будинку і, притулившись спиною, сповз навпочіпки вниз. Усе в нього в житті було нормально. Усе, про що мріють тисячі тисяч… І класні предки, які завжди його підтримували й дали можливість не лише здобути гарну освіту, а й ні в чому собі не відмовляти. Та що там! У свої тридцять чотири роки Лешка був фактично власником медичної клініки. І п’ятикімнатна квартира в елітному будинку. І багато-багато різних дрібних і приємних обставин. Усе було гаразд.
Не давала спокійно жити й почуватися щасливим лише одна нав’язлива ідея. Він точно знав, що є ВОНА. І що він обов’язково має її знайти. Має, але поки не знайшов.
Відчуття її присутності у світі були настільки явними, що іноді він просто забував, що поки вони не зустрілися. Наче записана в його підсвідомості програма запускалася знову і знову, спливаючи на поверхню. Останнім часом ця обставина стала справжнім мученням, тортурами.
Нічого не відбувалося. Один день був схожий на інший. Обличчя та люди змінювалися. Ішли одні, приходили інші, їх було багато. Багато людей, багато дівчат. Багато. Але це були чужі. Хороші, погані, злі, добрі, розумні, дурні, підступні, прості, але чужі. Не було ЇЇ.
Так хотілося просто поговорити з кимось про Неї. Про те, що він ніяк не може Її знайти чи зустріти. Але було якось незручно. Так дивно. Соціальний статус. Громадський імідж. Усе це не давало можливості просто поговорити про Неї. Навіть із близьким другом. Навіть із Шуриком!
Ні, Шурик, звісно, знав у загальних рисах і зі слів Льошки, що він якось раз познайомився з дівчиною. Знайомство було мимолітним. Номер телефону він не встиг у неї спитати, оскільки вона несподівано й швидко пішла, але забути дівчину не може, і знайти її теж не може.
Ось якось так. Усе це було, звісно, вигадкою. Ні з ким Льошка не знайомився. Просто він не міг сказати, що шукає того, кого немає. Поки ще немає. Але він точно знає, що Вона є взагалі, у цьому світі. І навіть образ її знайомий. І коли він Її зустріне, він упізнає Її з першого погляду. Він просто подивиться Їй у очі й одразу зрозуміє, відчує, що це Вона.
Усі ці думки та спогади промайнули в голові в Льошки. Різкий звук велосипедного клаксона вивів його із забуття. Якийсь веселий дідок у розтягнутій тільняшці та хутряній шапці-вушанці проїхав повз і мало не переїхав переднім колесом по ногах Олексія. Усміхнувся беззубою усмішкою, спробував підморгнути таким підбитим і набряклим оком і гучно крикнув на всю цілком порожню вулицю:
— Поросаджувалися тут! І проїхати людині ніде!
Льошка усміхнувся, покивав головою, мовляв: «Так! Так! Зрозумів я!» Встав і пішов у напрямку до набережної. Треба ж було забрати друга Шурика.
Далі буде…
Продовження книги в розділі “Архів гіпнотерапевта”
Завантажити додаток Щоденник Снів
Про книгу та проєкт
Створенню цієї книги передувала знахідка унікального архіву сеансів гіпнозу, який належав гіпнотизеру-самоуку із сімдесятих років. Його записи, датовані двадцятип’ятирічною давністю, опинилися в дипломованого терапевта, який практикує прогресивний гіпноз. У них містилися дані спостережень за понад вісім років, тоді як у нашій країні регресії в минулі життя лише починали з’являтися.
Архів було виявлено дівчиною в квартирі, що дісталася їй у спадок. До нього додавалася інструкція з вимогою продовжити дослідження, розпочаті автором архіву. Чотири роки роботи та понад сімдесят сеансів занурення в минулі життя дозволили зібрати унікальний матеріал.
З дозволу спадкоємиці всі ці матеріали були передані автору. Те, що стало відомо про закони життя на Землі, виявилося набагато серйознішим, ніж містика чи езотерика. Кожен крок людини вже записаний, кожне рішення не випадкове, а все, що відбувається з нами, є одним із варіантів реальності.
Авторка перетворила архівні дані на художню книгу, додавши персонажів і події, які можуть бути зрозумілими та близькими читачеві. Сенс оригінальних подій при цьому був збережений.
Саме з цієї книги розпочався шлях до створення проєкту, який сьогодні є платформою для аналізу снів. В його основі лежать тисячі снів, підтверджені реалізаціями, та виявлені закономірності між символами снів і реальними подіями.
