Бермудський трикутник - таємниці більше немає

Бермудський трикутник – таємниці більше немає. Таємниці Бермудського трикутника. Ви знали, що там давно вже не тонуть кораблі? Думаю, що ні. Протягом багатьох століть з великим задоволенням передавалися легенди та міфи про те, що в районі Бермудських островів аномалія. Причому варіантів було безліч – від входу в паралельний світ, до інопланетян – викрадачів.

А ось про те, що жодних секретів більше немає – не знає майже ніхто. Це ж не так захоплює дух і уяву, правда? Річ у тім, що там розташоване місце старої вулканічної активності. Під водою приховані численні шпилі вулканів. Раніше під час навігації кораблів капітани покладалися на свої власні сенсорні здібності – зір. Його з цілком зрозумілих причин не вистачало.

І справді рідкісний корабель не налітав на шпиль підводного вулкана. У наш час цей район обладнано радіолокаційними станціями, а кораблі мають сонари, радари, радіовисотоміри. І кораблі не зникають. То до чого це я?

Все незрозуміле людина звикла вважати непізнаним і містичним. Навіть тих, хто отримує інформацію у снах, у нашому сучасному світі деякі вважають відьмами. Добре, що вогнище інквізиції давно згасло.

Бермудський трикутник – таємниці більше немає

У наш час, коли в галузі квантової фізики Всесвіт розглядають як неподільну безмежну мережу динамічної активності, живу, постійно мінливу. Коли відкрили голографічний ефект, і світила світової квантової фізики, нейрофізіологи, – самі стверджують, що “наші мыслительні процеси тісно пов’язані з фізичним світом”.
⠀
У коментарях нема-нема, та й зустрінеш висловлювання про магію, та чарівництво. Відкривайте, досліджуйте ІСТИНУ. Міфи та казки – це захопливий вигаданий світ. Однак, набагато цікавіший світ реальний. У ньому багато більше, ніж ви думаєте, по-справжньому захопливих дух дивовижних речей! Тільки от вони, хоч і здаються чимось неймовірним – реальні для кожного.
⠀
І як сказав Ейнштейн: Є тільки два способи прожити життя. Перший — наче чудес не існує. Другий — наче кругом самі чудеса.
⠀
Сьогодні за календарем снів активна афірмація “Моє надсвідомість” Календар активен за посиланням в сторіс. Які міфи ще розвінчаємо? Яка ваша найдивовижніша історія в житті здавалася спочатку нереальною?

Віщі сни про берберський трикутник

Снилося дуже багато. Дуже. Напишу те, що пам’ятаю. Розуміння уві сні, що я з іншого світу. У мене є доступ до бібліотеки.

Бібліотека. Не сказати, що величезна, але краю я не бачила. Структура приміщення є. Тобто не просто приміщення, а довгий коридор, і з обох боків невеликі сектори, зі стелажами до стелі. У мене доступ до всіх книг, без обмежень. І бібліотекарі мене знають. Таке відчуття, що я там працювала вже. Головна бібліотекарка — жінка середніх років, світловолоса.

Спокійний голос. Проста у спілкуванні. У неї на переніссі зморшка (у мене в реальності на переніссі шрам). І одягнена вона була в товсту водолазку, вовняну, візерунок у резинку 4х4, кольору червоно-цегляного (такого кольору водолазка мені снилася про Бермудський трикутник). І це місце мені вже снилося, я добре його знаю.
Проблема в тому, що книги лежать горизонтально стопками. І щоб знайти потрібну, потрібен час. Книги різного розміру, різного формату, різної інформації…

Лежать одна на одній. І якщо наприклад потрібна тонка брошура… вона може опинитися десь під величезними фоліантами. І потрібно терпляче й кропітко шукати потрібну. (у мене, в моїй квартирі уві сні точно таке саме розташування книг було, у стопки, горизонтально, на верху шафи)

Я прийшла в це місце в пошуках книги. Мене пропустили, це не проблема взагалі (з перепусткою). Я поговорила з головною бібліотекаркою. І пішла шукати книгу. Знайшла. Невелика, дитяча література, оповідання. Зі мною два моїх друзі. Близнюки. Чоловіки. (я так розумію, що це Мессі і Суарес, весь сон
плуталися під ногами)

Інше місце. Куб. Ми в кубі. Три яруси. Ми на середньому ярусі. Я в групі. Зі мною два близнюки і ще люди. Дівчатка… Але я не бачу їхніх облич. (взагалі вони занадто швидко рухалися, напролом). У приміщенні три колони. Вони посередині кімнати й утворюють трикутник. І це телепорти для переміщення в кубі. І я розумію, що відбувається чистка. Зараз відбувається чистка людей.

Нам потрібно переміститися на інший ярус. Дівчата вже «стрибнули». Розумію, що потрібно швидко… Я не встигаю. І з усього розмаху врізаюся в колону… Зачинено. Близнюки в інші колони лізуть. А на мені ще така сукня гарна… блакитна. Легка, з відкритими плечима, бюст хвилею. А спідниця з ярусів прозорої повітряної тканини, і все таке летюче. Легке, повітряне…

Форум снов - обсуждение онлайн

Практика осознанных сновидений В нашем канале Телеграм

Развить свои сверхспособности

І волосся розпущене, і хвилями, довге й густе. Я підходжу до колони. Не може бути, щоб зачинився хід. І входжу в неї, спокійно так. Там прохід, коридор, періодично повороти. Але коридор із матерії. Дуже щільної, схоже на товстий поролон жовтого кольору. Але я спокійно проходжу, змінюю положення тіла. Прямо, боком… Вийшла.

Я так зрозуміла, що це нижній ярус. У мене в пам’яті відклалося, що в цьому місці був акваріум.
Великий прямокутний з ідеально чистою водою. І я сама в цьому акваріумі виростила, з маленького,
рибок. Різнобарвних. І бачу, що акваріум порожній… Немає моїх рибок. Хтось їх телепортував. Куди? Мені гірко. Рибок немає. Тепер ще й рибок шукати…

І раптом бачу з фільтра випускають моїх рибок. А вони мене пам’ятають. Усі пам’ятають. Я ж їх годувала й виростила. Вони стайкою у воді завмерли й дивляться на мене. Зліва в акваріумі… І один великий сомик, з білими плямочками пливе в бік фільтра (а фільтр справа) і хоче просочитися в фільтр, щоб через нього потрапити мені в руки. Сомик не просто великий, він округлий. І вже практично склався вдвічі, щоб протиснутися… Але через фільтр пройти не зміг.

Ось. Сомик справа — це 1, це рахунок. Риб’яча стайка — команда лівих. У них у стаї була велика жовта рибка.
Але сомик не зміг пройти, тобто не вийде. Щось не складеться з голом (?). Сомик був темний, майже чорний і з білими плямочками, чистильник. А ці два моїх друзяки весь час зі мною були.

Я в автобусі. Міському. Сиджу з лівого боку біля вікна. Одна на 2-ва сидіння. У мене речі, чорна сумка дорожня, ще щось. Наша група кудись їде. Два моїх друзяки з правого боку автобуса.
(рахунок чи? 1 жінка — 2 чоловіків)

Вся група наша їде в цьому автобусі. Я сиджу, розмірковую, зависла в собі. І раптом мене торкає, що потрібно переодягнутися. У мої джинси, бойфренди, чорну футболку. Переодягаюся. Спідницю знімаю, натягую джинси. І тільки я це зробила… Як відбувається зупинка! Різко. Жах. Група виходить. Капець просто… Я за речі. Щось під одну пахву, щось під другу…

Сумку на праве плече, в обидві руки ще щось. І розумію, що все взяти не зможу — залишаю старий одяг. Усі вже вийшли через передні двері. І друзяки мої теж. Я бігом у двері. Вони вже зачиняються… Мене штовхає якийсь хлопець геть з автобуса. Я, бачте, зачепила його своєю дорожньою сумкою. А двері жовті й у гармошку. Вискакую на зупинку.

Зупинка знайома мені. З реальності. Доньку возила туди, в стоматологічну поліклініку, зуб молочний рвати 2 рази, у центрі міста. (Зуби рвали з обох боків, зверху). І зупинка чавунна, з козирком із пластику. Вийшла. З надією, що хтось мені мої залишені в автобусі речі викине.

Не викинув ніхто… Гаразд. Думаю, потрібно скласти те, що є, у дорожню сумку. І раптом бачу, що дівчата з групи знову біжать. Ну напролом просто. Зникли за рогом білої цегляної будівлі зліва. Я дивлюся вправо — мої друзяки теж побігли вже. Я за ними. Наздогнала.

Їдемо в автобусі. Автобус тільки для нас. Для мене і моїх «близнюків». Один, головний, за кермом. Місце водія чітко посередині спереду. А я влізла в тіло другого. Їдуть мужики, балдіють, пісні співають. А автобус такий шикарний. Вільний, як кабіна літака. І вікна! ВІКНА! З усіх боків вікна. І небо блакитне. І тут головний мені дає покурити.

Я беру — сигарета вставлена в мундштук (чомусь було на Беломорканал схоже, ось коли цей «фільтр» спеціально затискають у кількох місцях, щоб тютюн не потрапляв, ось такий мундштук, тільки кістяний, світлий, різьблений). І курю. Але спочатку, кілька разів курю не в затяжку. А коли затяглася, довго так, як пробило… Якийсь кайф. Сиджу, випускаю довгий білий струмінь, добре так.

Приїхали в якесь місце, за містом, на вершині, біля підніжжя гір. Там зліт. Командний. Уже зібралося кілька команд, 4-ри. Ми, з нашою групою 5-ті. Я проходжу, оглядаю тих, хто є. Дуже привернула увагу група козаків-грузинів. Вони стояли чітко як військові, в 2 ряди, по струнці смирно. У білих своїх грузинських одежах, на головах чорні папахи, кучеряві.

З довгими чорними вусами, щоки вибриті, але видно синяву щетини. А ще в одного був музичний інструмент — домбра, світла, майже біла, дерев’яна. І вони хором співали пісню під музику. Дуже злагоджено. Чоловічу якусь пісню. А я подивилася на нашу групу — мало того що мало людей, 5-6, стояли просто збито, ще й у більш вільному стилі (м’яко кажучи).